Наукові дослідження

Україна

Дніпропетровська область, Новомосковська районна рада

Миролюбівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

51232, с-ще Миролюбівка, вулиця Шкільна, 6, телефон 805693-53347

e-mail:  miroljubka87@ukr.net , сайт: widvijen.klasna.com

НАУКОВИЙ РЕФЕРАТ

на тему:

ВІДРОДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ ЗАПОРОЗЬКОГО ВІЙСЬКА ЗА ЧАСІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ТА ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО

Вчитель: Верас Т.В.

                                             2018 рік

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ                                                3

ВСТУП                                                                                                   4

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА

ЗА ЧАСІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ                                               12

РОЗДІЛ 2. СПРОБИ ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА ЗА ЧАСІВ

ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО                                   32

ВИСНОВКИ                                                                                          42

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ           45

ДОДАТКИ                                                                                                       52

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ГКР                       –             Генеральна козацька рада

РНК                       –             Рада народних комісарів

РСФРР  –             Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка

УГВК    –             Український генеральний військовий комітет

УНР                       –             Українська Народна Республіка

УПСС    –             Українська партія самостійників-соціалістів

УЦР                       –             Українська Центральна рада

ВСТУП

Актуальність теми. Козацтво і Україна – поняття настільки історично пов’язані, що не уявляються окремо одне від одного. Щоправда, для широкого загалу козацтво асоціюється з Запорізькою Січчю – боротьбою з турецько-татарськими нападами і польським ярмом. Тим часом воно знає і інші сторінки. В 1917-1918 роках, у часи національно-визвольних змагань, широкі верстви українського народу охопив могутній козацький рух, спрямований на боротьбу за державну незалежність України. Спомини про величні часи козацької слави жили в душах українців і спонукали до створення збройної організації, яка отримала назву «Вільне козацтво». Консолідуючою ідеєю організації була необхідність об’єднання розпорошеного національно активного елементу у регіональні військово-патріотичні частини з тим, аби відродити територіальне управління на зразок полкової козацької адміністрації часів Української держави Б. Хмельницького.

Діяльність Вільного козацтва, своєрідної національної військово-міліційної організації, є невід’ємною складовою історії Української революції. Створювані осередки Вільного козацтва насамперед переймалися проблемами відродження демократичних козацьких традицій, сповідували державницьку ідеологію, хоча соціально-політичні суперечності почасти впливали на настрої та суспільну активність козацьких мас. Великий науковий інтерес викликають сьогодні проблеми з’ясування витоків та причин виникнення вільнокозацького руху, його організаційної структури, ідейного спрямування та ролі у революційних подіях 1917-1918 рр. Без всебічного і глибокого вивчення історії Вільного козацтва не можна відтворити цілісну і об’єктивну картину національно-визвольної боротьби українського народу в період Української революції, оскільки в діяльності вільнокозацьких товариств віддзеркалилося більшість проблем та суперечностей, характерних для національно-державного будівництва 1917-1918 рр.

Посиленню актуальності досліджуваної проблеми сприяє також те, що на процесі національного відродження, який зараз триває в Україні, як і під час Української революції 1917-1921 рр., відчутно позначилася спадщина козацьких часів. Відродження не лише історико-культурних, а й господарських традицій українського козацтва набуло статусу державної політики. Для визначення і впровадження у сучасне суспільне життя України важливих державотворчих ідей козацького минулого необхідно вдатися насамперед до глибокого переосмислення козацьких традицій, виділивши в них те, що протягом століть зберегло свою національно-державну цінність, і відкинути те, що на сьогодні втратило свою сутнісну актуальність, зберігши лише привабливу зовнішню форму. У зв’язку з цим важливим є і аналіз спроб козацького відродження, які були здійснені у найближчий до сучасності новітній період української історії. Актуальність теми дослідження обумовлена також можливістю використати результати для розробки нових ідей і концепцій в діяльності Окремого науково-освітнього центру українського козацтва ім. Г.С. Сковороди на чолі з ректором ХДПУ І.Ф. Прокопенком.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося як складова загальної наукової проблематики кафедри історії України Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди «Історія України: проблеми суспільного, політичного, культурного, економічного розвитку».

Історіографія проблеми. До початку 90-х років ХХ ст., коли Україна здобула державну незалежність, проблема Вільного козацтва розроблялася лише істориками української діаспори. Проте вона представлена незначною кількістю робіт, здебільшого учасників революційних подій та вільнокозацького руху. До того ж їх автори не стояли осторонь від боротьби за «спадщину» Вільного козацтва, що розгорнулася на еміграції між прихильниками УНР та прибічниками П. Скоропадського. Обмеженість доступу до документальних джерел також відбилася на рівні наукових робіт.

До проблеми створення і діяльності Вільного козацтва першими звернулися учасники Української революції В. Винниченко [15] і П. Христюк [86]. Але вони не зробили значного фактологічного обґрунтування і обмежились формулюванням окремих положень оціночного характеру.

Більше уваги вільнокозацькому рухові приділили І. Мазепа [53] та Д. Дорошенко [26; 27]. У праці Д. Дорошенка детально проаналізовано зародження вільнокозацького руху на Звенигородщині, його поширення по інших губерніях України. Автор намагався визначити його соціальну природу, роль у боротьбі з більшовицькою агресією взимку 1917-1918 рр. Багато цінної інформації щодо зародження і розвитку Вільного козацтва на Катеринославщині подано у праці І. Мазепи.

До окремих проблем, які прямо чи побіжно пов’язані з Вільним козацтвом 1917-1918 рр., зверталися зарубіжні дослідники військових змагань І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів [45], О. Удовиченко [85], Л. Шанковський [87]. Автори узагальнюючих праць з історії України Н. Полонська-Василенко [68], Т. Гунчак [25] та І. Нагаєвський [61] також побіжно торкалися досліджуваної теми.

Таким чином, історики українського зарубіжжя поклали початок вивченню історії Вільного козацтва, але не мали можливості використовувати всі джерела через відсутність їх за кордоном.

Радянська історіографія не приділяла належної уваги проблемам Вільного козацтва. Радянські дослідники епізодично згадували про вільних козаків переважно при висвітленні селянських рухів 1917-1918 рр., встановлення радянської влади на Україні. Серед таких досліджень слід відмітити праці М. Рубача [72], Ю. Кондуфора [39], І. Рибалки [71]. Розгляд Вільного козацтва у цих працях зводився до характеристики його як націоналістичної організації, створеної з числа куркулів та інтелігенції.

Новий етап історіографії проблеми почався після проголошення у 1991 р. незалежності України. До вивчення історії Вільного козацтва звернулися дослідники різноманітних аспектів Української революції. Велика увага приділяється питанням теми у працях, присвячених історії будівництва національних збройних сил. До таких робіт необхідно віднести роботи Г. Гаврилюка [17-19], В. Голубка [21; 22], Є. Пінака та М. Чмиря [66], А. Руккаса [74], В. Солдатенка [76; 79], Я. Тимченка [82; 83], Б. Якимовича [88]. Автори подають окремі проблеми розвитку Вільного козацтва і приходять до єдиного висновку, що воно було вагомою і невід’ємною складовою українського національного руху, значні можливості якого не використала Центральна рада.

Дослідники юридичних аспектів у діяльності вільнокозацьких підрозділів М. Кравчук [42-44], О. Копиленко, М. Копиленко [41], О. Мироненко [55-58], О. Тимощук [80; 81], О. Гавриленко та І. Логвиненко [16; 52] розглядають їх правову базу, документи, які регламентували їх діяльність, роль у захисті внутрішнього правопорядку.

Важливе значення мають праці, присвячені відтворенню біографій визначних генералів та офіцерів українських збройних сил 1917-1918 рр. До них належать розвідки О. Колянчука, М. Литвина, К. Науменка [38] та Р. Коваля [36]. Деякі представники українського офіцерства брали участь у діяльності Вільного козацтва. Згадки про Вільне козацтво містяться і у роботах сучасних істориків-біографів П. Скоропадського – О. Білодіда та В. Панченка [13], В. Горєлова [23; 24], Р. Пирога і Ф. Проданюка [64; 65], О. Реєнта [69], В. Савченко [75]. Основну увагу приділяють значенню діяльності гетьмана у вільнокозацькому русі.

Значний внесок у дослідження проблеми, зробили історики В. Верстюк [14], А. Зачарчук [35], О. Копиленка [40]. Г. Папакіна [63], О. Рубльов і О. Реєнт [73; 70], В. Солдатенко [77; 78] та ін. [62; 67]. У своїх фундаментальних дослідженнях історії Української революції вони подають загальну характеристику вільнокозацького руху.

У контексті теми важливе значення мають публікації П. Захарченка [32-34], присвячені повстансько-партизанським рухам українського селянства, в яких характеризується роль Вільного козацтва у цьому процесі. Частково розкриті питання формування вільнокозацького руху у наукових розвідках К. Гломозди [20], О. Доценка [28], М. Ковальчука [37], С. Кульчицького [46], В. Литвина [47]

Найбільшу увагу проблемі становлення і розвитку Вільного козацтва приділили у своїх дисертаціях В. Лободаєв [51] та В. Задунавський [30; 31]. Це перші спроби дати всебічний аналіз проблемі вільнокозацького руху. Окремі аспекти дослідження проблеми подані у статтях В. Лободаєва і В. Мусієнка [49; 50; 59; 60], К. Мельничука [54], Г. Турченка [84].

Таким чином, загальний аналіз літератури, присвяченої історії Вільного козацтва, з 20-х років ХХ ст. до початку ХХІ ст. свідчить про те, що учасники революційних подій та історики-дослідники сучасного етапу зробили вагомий внесок у вивчення теми. Більше уваги було приділено становленню Вільного козацтва за часів Центральної ради. Однак значна кількість питань оформлення Вільного козацтва та його участі в суспільно-політичних подіях періоду революційних змагань 1917-1918 рр. залишилась поза увагою дослідників. У зв’язку з цим залишається необхідність узагальнюючого дослідження відродження традицій козацького війська у 1917-1918 рр.

Об’єктом дослідження є відродження козацьких традицій у збройних формуваннях, установах і організаціях вільнокозацького руху.

         Предметом дослідження обрано формування ідейно-організаційних основ, правоохоронна, військова діяльність Вільного козацтва, взаємини з органами української влади.

Мета  роботи полягає у всебічному вивченні процесу відродження традицій запорізького війська у діяльності Вільного козацтва за часів Центральної ради та Гетьманату П. Скоропадського.

Для реалізації цієї мети автором були визначені основні завдання:

–              проаналізувати причини та історичні передумови виникнення Вільного козацтва;

–              з’ясувати особливості організаційної структури, головні риси формування та діяльності Вільного козацтва;

–              розкрити роль Вільного козацтва у боротьбі проти більшовицької агресії і розгортанні селянсько-повстанського руху;

–              визначити ставлення Центральної ради до вільнокозацького руху, з’ясувати його причини;

–              показати спроби відродження козацтва, як окремого суспільного стану в Українській Державі П. Скоропадського та причини їх невдачі.

Хронологічні межі роботи охоплюють період від березня 1917 р., зародження перших вільнокозацьких громад, до грудня 1918 р., припинення діяльності Вільного козацтва.

Територіальні рамки роботи визначаються межами українських губерній, які у 1917-1918 рр. входили до складу Російської імперії, Української Народної Республіки та Української Держави.

Наукова новизна роботи визначається, що на основі критичного аналізу досягнень історіографії, систематизації широкого кола джерел та нової інтерпретації як уже відомих, так і нововиявлених фактів, комплексно дослідила процес формування та організаційного оформлення вільнокозацького руху в ході Української революції. На підставі того, що Центральна рада та її уряд ставились до Вільного козацтва з недовірою і упередженістю і затягували процес його державного впорядкування, стверджується думка, що лідери Української революції не змогли виробити чітко визначеного ставлення до вільнокозацького руху та запропонувати програму його ефективного використання у державному будівництві. Узагальнено основні чинники, що вплинули на зволікання гетьманським урядом безпосереднього втілення моделі козацького відродження та з’ясовано наслідки цих прорахунків.

Методологічну основу роботи є універсальні принципи пізнання історичного процесу: науковість, об’єктивність, історизм, які вимагають відтворення явищ минулого в процесі розвитку з усіма притаманними їм загальними, особливими та індивідуальними якостями та у діалектиці причинно-наслідкових зв’язків. При вивченні теми були використані як суто історичні, так і загальнонаукові методи. Серед історичних методів провідними були хронологічний, порівняльно-історичний, періодизації та актуалізації. До загальнонаукових методів належали: статистичний, класифікації та систематизації, узагальнення, логічного аналізу.

  Джерельна база дослідження Для досягнення мети і завдань наукової роботи були використані опубліковані документи і матеріали та спогади учасників вільнокозацького руху і керівників Української революції періоду 1917-1918 рр.

До першої групи джерел належать збірники документів і матеріалів: «Конституційні акти України 1917-1920 рр.» [4], «Конституційні акти відновленої Української Держави 1917-1919 років» [5], «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали» [11; 12]. Вони містять закони та інші нормативні акти Центральної ради, Генерального секретаріату України, гетьмана П. Скоропадського і Ради народних міністрів, які були правовою основою для створення і діяльності Вільного козацтва. До цієї ж групи слід віднести документальні збірки, видані за радянських часів «1917 год на Киевщине. Хроника событий» [9], який містять лише фрагментарні згадки про Вільне козацтво.

Другу групу джерел складає мемуарна література. Незважаючи на суб’єктивізм більшості мемуаристів, їхні праці додають багато нової джерельної інформації, допомагають зрозуміти суперечності вільнокозацького руху. Особливо цінні та інформативні свідчення містять спогади керівників та членів вільнокозацьких організацій – П. Скоропадського [8], Ю. Тютюнника [23], В. Задоянного [2; 3] та ін.

Вартими уваги є спогади та нотатки провідних діячів Української революції, керівників урядів, відомих представників українського громадянства. У них подані оцінки Вільного козацтва, факти, які дозволяють з’ясувати суть і мотивацію рішень, схвалюваних на державному рівні. До цієї групи належать роботи Д. Дорошенка [1], К. Лисюка [7]. Під час роботи була також використана радянська мемуарна література, до якої необхідно віднести спогади С. Кушаківського [6].

Таким чином, джерельна база роботи є достатньо широкою для всебічного вивчення формування і діяльності Вільного козацтва у 1917-1918 рр.

     Практичне значення роботи. Матеріали і висновки магістерської роботи можуть бути використані при підготовці до семінарських занять і спецкурсів з історії Української революції 1917-1921 рр., при написанні контрольних, курсових і дипломних робіт, у виконанні студентами завдань для самостійної роботи. Основні положення і фактичний матеріал можна застосувати у роботі Окремого науково-освітнього центру українського козацтва ім. Г.С. Сковороди для організації заходів пов’язаних з військовою історією запорізького козацтва.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки роботи обговорювались на засіданні кафедри історії України ХНПУ ім. Г. С. Сковороди. Зібраний під час проведення дослідження матеріал частково був оприлюднений у тезах доповідей на наукових конференціях «Передумови виникнення вільного козацтва за часів Центральної Ради», «Вільне козацтво у боротьбі з більшовицькою агресією за доби Центральної Ради» та опублікований у статті «Організаційне оформлення Вільного козацтва за часів Центральної Ради».

Структура роботи підпорядкована меті та завданням. Вона складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. У кінці роботи вміщено додатки.

РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА ЗА ЧАСІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Лютневі події 1917 р. стали початком кардинальних змін у всій Російській імперії, у тому числі й на Україні – царизм було повалено, а разом з ним припинили своє існування і царські органи охорони правопорядку. Тимчасовий уряд був змушений рахуватися з настроями народу і на початку березня 1917 р. санкціонував ліквідацію поліції і жандармерії. Ліквідація старої системи правоохоронних органів призвела до різкого загострення криміногенної ситуації. Особливо далося взнаки, що у ході революції з тюрем на волю вийшли тисячі в’язнів, як політичних, так і кримінальних. За таких умов особливо гостро поставало питання про необхідність якнайшвидшого створення нової системи охорони правопорядку [52. С. 127-128; 81. С. 20-21].

Низька ефективність урядових заходів щодо забезпечення правопорядку в Україні навесні-влітку 1917 р. спонукали населення до пошуку порятунку від анархії і криміналу власними силами. Якщо в містах і містечках утворювалися бойові дружини, які незабаром були підпорядковані органам міліції чи влилися до Червоної гвардії, то в сільській місцевості розгорнувся козацький рух. Селянська верства на початку ХХ ст. була осередком збереження українського етносу. У її середовищі спогади про демократичні часи козацтва займали особливе місце та у відродженні романтизованих козацьких порядків вбачався шлях до вирішення наявних суспільно-політичних та економічних проблем. Спогади про козацьку славу, що підсвідомо існували в душах українців, спонукали до творення національної збройної організації. В основі ідеї Вільного козацтва лежала потреба об’єднання розпорошеного національно активного елемента в регіональні військово-патріотичні частини, аби відродити територіальне управління на зразок полково-сотенної адміністрації Української держави Б. Хмельницького [32. С. 1]. Найчіткіше ця тенденція проявилася у регіонах Правобережної України, у безпосередній наближеності до яких була лінія Південно-Західного фронту [51. С. 11].

У березні 1917 р. Звенигородський повіт Київської губернії став центром формування загонів захисту правопорядку з виразним національним обличчям, зацікавлення якими швидко поширилося на інші українські землі [33. С. 4]. В. Винниченко дотримувався ідеалізованої точки зору на ці формування. Він писав: «Найбільш свідомий, політично й національно, – елемент села брав на себе завдання охорони порядку й ладу в своїй околиці. Складалась організація, розпреділяла ролі, вводила дисципліну, діставала зброю, коней, заводила навіть форму одягу й несла охоронну службу в своєму районі. Був навіть якийсь романтизм у всьому духові цих сотень, курінів, навіть в одягу (жупани, старі шаблі, козацькі шапки). Сам народ пригадував колишні часи, обтирав порох з старих, забутих традицій і звертався до них за порятунком» [15. С. 52-53].

Ініціатором створення загонів Вільного козацтва виступила Гусаківська волость Звенигородського повіту на чолі з волосним комісаром Н. Смоктієм. Селяни села Гусакове Смоктій, Ковтуненко і Пищаленко створили гурток, який одержав назву «Вільне козацтво» [28. С. 16]. Однак за браком організаторського досвіду його провідників, рух Вільного козацтва напочатку розвивався повільно. Тому до керівництва вирішили залучити нових, енергійних людей. Для цього гурток послав до Петрограда своїх делегатів із завданням встановити зв’язок з Українською військовою радою, створеною в березні 1917 р. Впливовою особою в її керівництві був осавул І. Полтавець-Остряниця – людина ініціативна, з широким світоглядом, палкий український патріот. На той час він обіймав важливу посаду писаря. Делегація Вільного козацтва звернулася до нього з проханням надати рухові організаційну допомогу, на що той охоче згодився [7. С. 18; 22. С. 24].

23 квітня 1917 р. відбувся з’їзд вільних козаків Звенигородського повіту, який ухвалив постанову щодо завдань козаків: «пильно дивитися і вишукувати усіх ворогів нового правительства і стати камінною стіною на захист всіх людей. А хто силкується своїми провокаціями стати на перешкоді вільних прав народу і повернуть старий режим назад і теж порішили якомога пантрувати, щоб не дать спинитись революції... і взагалі боронити всіх мирних громадян, їхнє збіжжя, їх незалежність від окремих таємних злих випадків розбіяк і злодіїв» [33. С. 4; 6. С. 23]. Прямо на сході до Вільного козацтва зголосилося записатися 350 чоловік. Їх об’єднали у підрозділи – 6 сотень по 50-60 осіб у кожній. На чолі першого вільнокозацького загону став Н. Смоктій. Кошовим отаманом було обрано С. Гризла, який був раніше волосним писарем [26. С. 74; 28. С. 17; 36. С. 180]. Тоді ж козацтво ухвалило проект статуту організації. У п. 3 якого записано: «Козак, зобов’язаний захищати самостійність України і незалежність, маючи на меті прошлі козацькі справи в господарських розпорядках історичних минулих літ: землі, ліса, луги як власності козацтва» [33. С. 4]. На з’їзді козаків Звенигородського повіту було розроблено організаційну структуру, що копіювала давній козацький устрій, – з Генеральною козацькою радою та наказним отаманом на чолі, з козацькою старшиною: осавулом, писарем, хорунжим, скарбником. Основою організації Вільного козацтва стала сотня, що набиралася з громадян одного села чи міста не молодших за 18 років, і не мала чітко означеної кількості (40-700 осіб). Сотні волості формувалися в курінь, курені – в полки, а полки губернії об’єднувалися в Кіш. Набір здійснювався на добровільних засадах, вся старшина була виборною. Сотні мали свій прапор, а також канцелярію і бібліотеку [3. С. 19; 45. С. 379; 84. С. 76; 87. С. 90].

Поступово рух Вільного козацтва набрав величезного розмаху. Ініціаторами вільнокозацького руху виступали українська інтелігенція та радикально налаштовані представники селянства. Серед них селянин села Гусакове Н. Смоктій, комісар міської міліції С. Гризло, нащадок роду Великого Кобзаря селянин з Кирилівки М. Шевченко, повітовий комісар Тимчасового уряду, український есер Ковтуненко [26. С. 74; 32. С. 1]. Д. Дорошенко у своїх спогадах писав, що «це був в своїй основі здоровий рух селянських власницьких кругів, котрі організацією самооборони хотіли зберегти спокій, лад і свою власність» [1. С. 138]. Осередки Вільного козацтва виникали стихійно. Особливо активно вони з’являлись у тих місцевостях, де колись кувалась бойова звитяга запорожців, а саме, на Київщині, Катеринославщині. Лише в одному Звенигородському повіті на початку вересня 1917 р. нараховувалося близько 6 тисяч вільних козаків, а до зими 1918 р. ця кількість потроїлась. У Таращанському повіті перші формування були створені на початку літа 1917 р., за 3 місяці кількість козаків зросла до 15000 чол. [33. С. 4; 44. С. 50]. Їх організаторами стали Гаврило та Микола Горобці. Восени 1917 р. поширилася організація Вільного козацтва у селах на Чернігівщині. Селяни с. Рожнівки Борзенського повіту на Чернігівщині ухвалили заснувати гурт Вільного козацтва ім. отамана П. Сагайдачного [26. С. 74].

Правила вступу до загонів Вільного козацтва зберігали відбиток давніх запорізьких традицій. Передусім це виявлялося у дотриманні обов’язкових умов, висунутих товариством. Той, хто хотів покозачитися, повинен був визнавати себе українцем, виявляти готовність до боротьби за права українського народу та всього трудящого люду республіки. Місцевий осередок утримувався за рахунок коштів, що вносилися його членами та добровільних пожертв від прихильників. Для розбудови Вільного козацтва у Звенигородському повіті на Київщині переказали 9 тис. карбованців навіть мешканці єврейського походження. У гарних стосунках зі збройними загонами вільних козаків вони вбачали запоруку особистої захищеності від єврейських погромів, що в часи розкладу і криміналізації прокотилися колишньою Російською імперією. Завдяки цьому на Звенигородщині 1917 р. козацтво від погромів утрималося [32. С. 1-2].

Взаємини Вільного козацтва з соціалістичною демократією Центральної ради і партіями, в ній представленими, були складними. Вільне козацтво не мало чіткого політичного обличчя і на гасла українських соціалістів не приставало. Тому верховна українська влада та її уряд всіляко ігнорували організацію, попри те, що вона швидко зростала і набирала політичної ваги. Коли керівництво козаків звернулося за підтримкою, Військовий комітет відповів відмовою. Член комітету п. Пилькевич висловив побоювання, що посилення козацького руху призведе до відновлення гетьманщини як авторитарного, диктаторського режиму. Обережність українського державного проводу до козацтва викликала роздратування серед його ватажків. У липні 1917 р. всупереч волі Української Центральної ради (УЦР) вони скликали у Києві з’їзд представників козацьких гуртків Білоцерківщини. На цьому зібранні загальне керівництво козацьким рухом доручили І. Полтавцю-Остряниці [7. С. 18; 32. С. 2].

Після поразок російської армії на фронті влітку 1917 р. і невдалої спроби генерала Л. Корнілова здійснити військовий переворот, Росію, а також і Україну охоплює загальний хаос. Здеморалізовані солдати самовільно покидають фронти і, спустошуючи все на своєму шляху, йдуть у тил. Шлях лежав через Україну, і Центральна рада, стурбована грабунками громадян, що вже набували масового характеру, зважилася врешті легалізувати Вільне козацтво, аби мати хоча б якісь сили для підтримання порядку в Україні. У серпні 1917 р. вона прийняла рішення про організацію загонів Вільного козацтва, доручивши Генеральному військовому секретарству розробити відповідний статут. Справа зі статутом, однак, затягнулася, що знову викликало нарікання козацького проводу [22. С. 25].

Офіційну увагу козацькому питанню було приділено 8 вересня 1917 р., коли на засіданні Генерального секретаріату України з цього приводу була розглянута доповідь С. Петлюри. Урядовий погляд на козаків був неоднозначним. Прийняте з цієї проблеми рішення передбачало ознайомлення зі станом вільнокозацького руху на місцях. Це не відповідало важливості проблеми і відтягувало практичну реалізацію. 22 вересня 1917 р. Петлюра виступив із законопроектом про Вільне козацтво на засіданні Генерального секретаріату. І знову було прийнято зволікаючу постанову про обговорення законопроекту на одному з ближчих засідань [48. С. 94-95; 55. С. 59]. Наприкінці вересня Петлюра від імені Українського Генерального військового комітету (УГВК) розіслав запити до місцевих волосних управ щодо їх ставлення до різного роду військових формувань із місцевого населення, зокрема Вільного козацтва. УГВК мав вивчити вільнокозацький рух і зробити відповідний звіт Центральній раді та військовому міністрові Тимчасового уряду щодо забезпечення нових осередків зброєю і командним складом [48. С. 95].

На початку жовтня 1917 р. відбувся з’їзд комісарів 5 українських губерній, на якому рішенням Тимчасового уряду було розповсюджено владу Генерального секретаріату. В ньому брали участь 50 чоловік. Делегати незначною кількістю голосів (25 проти 20) прийняли резолюцію «Про вільне козацтво», в якій вимагали від УЦР припинення озброєння «некультурної та неорганізованої людності, яка має нахили йти за брехливою агітацією», а вже створені організації Вільного козацтва – роззброїти і розпустити [41. С. 59; 57. С. 89]. Таке рішення було спричинене тим, що козацтво почало набувати, залежно від майнового стану цензу командирів його підрозділів, різного політичного забарвлення і в своїй діяльності у забезпеченні правопорядку не завжди керувалися принципами законності. За спогадами П. Скоропадського: «були чисельні козацькі організації, хоча б на Полтавщині, які складалися з хліборобів, переважно заможних, а цей сорт людей не можна звинуватити в надлишковому соціалізмі. Разом з цим інші сотні, набували вже обрисів старих гайдамацьких організацій. Все, таким чином, залежало постійно від того, хто стояв на чолі частини: будь-то сотня, полк чи кіш. Люди в більшості випадків були не розпропаговані, і їх можна було направити будь-яким шляхом» [8. С. 82].

В сучасній науковій літературі наводяться свідчення й про те, що вільні козаки нерідко самі були порушниками закону, займалися грабуванням і вбивствами невинних людей. Безперечно, такі факти мали місце. Але, на думку О. Тимощука, за обставин гострої політичної конфронтації і боротьби різних сил за владу в Україні наприкінці 1917 р. визначати, хто з них скоїв більше незаконних вчинків – марна справа. У той час охороняти правопорядок у чистому вигляді було неможливо. Його захисниками вважали себе як міліціонери і вільні козаки, так і червоногвардійці. І, звичайно, вжиття примусових заходів набувало політичного забарвлення [81. С. 37].

На початку осені 1917 р. козацький рух охопив як Правобережну, так і Лівобережну Україну. Постало питання про створення єдиного керівного органу. У середині вересня 1917 р. у Києві зібралися козацькі гуртки і постановили скликати з’їзд, який би вирішив подальшу долю руху. Представником від української влади на з’їзд, на прохання звенигородської старшини, був делегований І. Полтавець-Остряниця, співробітник інструкторського відділу УГВК, який підтримував плани звенигородців.

Перший Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва відбувся 3-6 жовтня 1917 р. у старовинному місті Чигирині, давній резиденції українських гетьманів. На нього прибуло близько 200 делегатів від 60 тис. козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини і Кубані [6. С. 24; 10. С. 99; 26. С. 122]. Однак представництво не було рівномірним. Найменше делегатів прибуло з Поділля і Волині, де вільнокозацький рух на той час був найменш поширеним. Водночас Звенигородський кіш представляли на ньому близько двадцяти делегатів. Кількісна перевага та, головне, високий авторитет серед козацтва забезпечили звенигородському представництву, очолюваному І. Полтавцем-Остряницею, домінуючі позиції на з’їзді. Останній, до речі, приховав від учасників з’їзду, що він посланий представляти інтереси УГВК. Це, з одного боку, дало йому змогу виступати з власних позицій, а з іншого –викликало серед козацтва несправедливі нарікання на українську владу, яка як їм здавалось, безпідставно проігнорувала козацьке зібрання [59. С. 1].

Учасники з’їзду продемонстрували лояльність до Тимчасового уряду та Центральної ради, хоча й відзначали певну нерішучість останньої у вирішенні важливих питань державного будівництва. Делегати з’їзду розглянули проект статуту, запропонований Генеральним секретаріатом України, і визнали його абсолютно непридатним. Положення статуту були змінені і доповнені. Остаточний варіант статуту, ухвалений на з’їзді дістав офіційну назву «Інструкція до формування Вільного козацтва на Україні». У ньому наголошувалося, що товариства Вільного козацтва засновуються для об’єднання громадян, захисту прав, волі та спокою народу. Членом козацького товариства міг стати кожен, хто вважав себе українцем, виступав за передачу землі селянству та встановлення восьмигодинного робочого дня на підприємствах і визнавав федеративно-демократичний устрій Російської республіки. Статут визначив метою товариства культурно-просвітницький та політичний розвиток його членів, правоохоронну діяльність і боротьбу з контрреволюційними силами. Головним завданням Вільного козацтва під час війни була боротьба з дезертирством, а в мирний час – охорона українського населення від злочинних дій звільнених з армії військовослужбовців [26. С. 123].

Особлива увага приділялася організації військової структури Вільного козацтва. У цілому військова структура мала такий вигляд: сотні (село або місто) – курінь (волость) – полк (повіт) – кіш (губернія). Вершиною організаційної структури була Генеральна рада, яка очолювала об’єднані губерніальні коші. Склад Ради мав обирати Всеукраїнський козацький з’їзд. Генеральна рада безпосередньо підпорядковувалася Центральній раді, яка мала забезпечити фінансування її з державних фондів [59. С. 1-2]. Таким чином, організаційна структура Вільного козацтва певною мірою тяжіла до відокремленого статусу в суспільному ладі України. Підпорядкування безпосередньо Центральній Раді, самостійне розв’язання всіх організаційних питань без будь-якої залежності від урядових органів визначили своєрідне привілейоване становище Вільного козацтва. Постанови з’їзду містять заклики до негайного проголошення і здійснення широкої національно-територіальної автономії України, українізації армії, освіти. У зв’язку з невідкладною необхідністю охорони громадського порядку було вирішено домагатися від Тимчасового уряду негайного озброєння Вільного козацтва. Розв’язання проблем аграрної реформи покладалося на Українські установчі збори [26. С. 122-123].

Рішення з’їзду були різко негативно сприйняті у Генеральному секретаріаті України. На його засіданні 9 жовтня 1917 р. була затверджена постанова надати цій справі офіційний характер і доручити спеціальній комісії переглянути і змінити проект статуту Вільного козацтва [11. С. 339]. Позаурядовий статус Генеральної козацької ради та її плани щодо реорганізації влади на місцях шляхом заміни державних правоохоронців загонами козаків посилили підозри у «контрреволюційності» Вільного козацтва. У зв’язку з цим було прискорено розробку урядового статуту для Вільного козацтва. 13 листопада 1917 р. Статут «Вільного козацтва» України був затверджений Генеральним секретаріатом України [11. С. 435]. У визначенні функцій громадської і військової структури Вільного козацтва статут був подібним до «Інструкції» вільнокозацького з’їзду, але суперечив їй в головному: козацтво мало стати лише добровільним і безкоштовним помічником державних правоохоронних органів. Вільнокозацькі загони набували вигляду звичайних загонів самооборони, діяльність яких підлягала жорсткому контролю з боку державної влади. Мова про Генеральну раду в статуті взагалі не йшла [51. С. 12-13; 55. С. 60]. Основні завдання Вільного козацтва у ці складні часи полягали у боротьбі з пограбуваннями, насильством та дезертирством, у підтримці й охороні майна, ладу і спокою у державі [43. С. 12]. У кожному селі чи місті, незалежно від чисельності його населення, могла існувати лише одна громада цього товариства з осіб будь-якої національності і статі. Досить жорсткими були і умови прийому до товариства. Це відбувалося тільки на загальних зборах громади. Дійсним членом Вільного козацтва можна було стати лише за рекомендацією трьох членів товариства, які несли повну відповідальність за подальші вчинки свого підопічного. За заявою 10 членів громади і кваліфікованою більшістю у дві третини голосів при таємному голосуванні можна було стати і почесним членом Вільного козацтва за особливі заслуги перед ним [3. С. 19; 11. С. 435-436].

У статуті була розроблена структура організації Вільного козацтва [Додаток Б]. Чітко визначеною була й військова організація Вільного козацтва [Додаток В].

Будь яка громада могла бути скасована за рішенням відповідних загальних зборів більшістю у 2/3 голосів. Крім того, діяльність губернської громади Вільного козацтва могла бути припинена Генеральним секретаріатом; повітової, волосної і сільської – генеральним секретарем внутрішніх справ або губернською народною управою; волосної і сільської – повітовою народною управою [11. С. 440].

У листопаді 1917 р. Генеральне секретарство внутрішніх справ створило у своїй структурі спеціальний відділ Вільного козацтва [29. С. 117]. Центральна рада вважала Вільне козацтво не стільки військовим формуванням, скільки міліційним і аж до січня 1918 р. підпорядковувала його секретарству внутрішніх справ, а не секретарству військових справ [55. С. 62].

В останній день роботи Першого Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва було обрано 11 членів генеральної старшини. Пізніше її склад змінювався і доповнювався, що викликало в історіографії плутанину щодо визначення керівників руху та посад, які вони обіймали. У «Постановах» з’їзду перший, повністю обраний всеукраїнським козацьким зібранням, склад Генеральної козацької ради (ГКР) мав такий вигляд: наказний отаман – П. Скоропадський; перший генеральний осавул – І. Полтавець-Остряниця; другий генеральний осавул – С. Гризло; генеральний писар – В. Кочубей; генеральний скарбник – М. Шевченко; генеральні хорунжі – Н. Смоктій, Дремлюга, К. Шомовський, А. Шендрик; генеральні інструктори – Знахаренко, О. Кіщанський. Головним осередком управи Вільного козацтва призначено Білу Церкву.

Якщо значну кількість звенигородського керівництва (Гризло, Шевченко, Смоктій, Знахаренко, Кішанський) у складі Генеральної ради можна пояснити їх авторитетністю, то обрання керівником руху П. Скоропадського, а генеральним писарем його ад’ютанта В. Кочубея, які не лише не були присутні на з’їзді, а й до того часу взагалі не мали ніякого відношення до Вільного козацтва, є дещо незрозумілим [26. С. 122; 59. С. 2]. Такий вибір дуже здивував навіть самого П. Скоропадського, коли він дізнався про нього, перебуваючи у Генеральному секретаріаті [8. С. 84]. В історіографії побутує думка, що П. Скоропадський, на той час командир 1-го Українського корпусу, приваблював Вільне козацтво як керівник одного з найбільших українізованих підрозділів російської армії і, водночас представник стародавнього гетьманського роду. Частина дослідників називає серед причин такого обрання також популярність П. Скоропадського серед Вільного козацтва через його негативне ставлення до соціально-економічних перетворень Центральної ради. Сучасні дослідники В. Мусієнко і В. Лободаєв вважають, що група І. Полтавця-Остряниці, певною мірою маніпулюючи рішеннями з’їзду, свідомо обрала керівником Вільного козацтва абсолютно сторонню для руху людину. Для зміцнення і подальшого поширення вільнокозацький рух потребував авторитетного, відомого всій Україні лідера. Серед козацьких отаманів такого не було, а неоднозначне ставлення українських керівників до Вільного козацтва не давало надії знайти такого провідника серед них. Тому Скоропадський підходив на роль керівника руху якнайкраще: бойовий генерал російської армії, що співпрацює з УГВК, та ще й гетьманського роду. А неприйнятне для більшості Вільного козацтва «панське» походження легко «спростувати» його прихильністю до власницьких інтересів селянства [23. С. 42].

Ставлення до П. Скоропадського українських керівників влітку – на початку осені 1917 р. не було однозначно негативним. Зрозуміло, що представники «революційної демократії» неприязно сприймали російського аристократа. Однак згода українізувати власний корпус, незалежно від її мотивів, була з радістю зустрінута в УГВК [11. С. 557]. Однак П. Скоропадський тимчасово відмовився втручатися у вільнокозацькі проблеми, аргументуючи це своєю заклопотаністю справами 1-го Українського корпусу. Усі повноваження керівника Генеральної козацької ради він передав І. Полтавцю-Остряниці, відклавши питання про власну участь у керівництві Вільним козацтвом на майбутнє. До середини грудня 1917 р. П. Скоропадський не лише не втручався в роботу провідного вільнокозацького органу, а й за власним визнанням, не цікавився справами Вільного козацтва [8. С. 84]. Проте для загалу українського громадянства та Вільного козацтва вся діяльність Генеральної ради була тісно пов’язана з його іменем.

Користуючись правом кооптувати до свого складу додаткових членів, Генеральна рада поповнювалася іншими діячами. У жовтні – грудні 1917 р. в ній активно працювали: І. Полтавець-Остряниця (виконуючий обов’язки наказного отамана), М. Левицький (генеральний суддя), О. Кіщанський (генеральний хорунжий, голова організаційної секції), К. Шомовський (генеральний хорунжий, голова агітаційно-просвітнього відділу), В. Тонковид (генеральний обозний), І. Луценко (генеральний осавул), А. Шендрик та Знахаренко (генеральні хорунжі) [59. С. 3].

Організаційна робота генеральної старшини розпочалася зі спроб зібрати повну інформацію з українських губерній про існуючі на їх території вільнокозацькі товариства й отримати від них передбачені на утримання Генеральної козацької ради кошти. Для досягнення більшої централізованості й керованості вільнокозацького руху Генеральна рада видала наказ, що пропонував усім вільнокозацьким осередкам міст і сіл України до 1-го грудня 1917 р. провести вибори сотенної, курінної та полкової старшини. Наприкінці жовтня – у грудні 1917 р. у більшості повітів Київської губернії відбулися вибори і перевибори керівного вільнокозацького складу. Наприкінці листопада 1917 р. при Одеській українській військовій раді була утворена секція Вільного козацтва, завданням якої було об’єднання вільнокозацьких громад Одеського військового округу.

Генеральна козацька рада надавала велике значення просвітницькій та агітаційній діяльності. Під керівництвом голови агітаційно-просвітнього відділу К. Шомовського був розроблений і виданий «Тимчасовий статут товариства козачих «Просвіт». Їх завданням було поширення самосвідомості, освіти і козацького руху серед українського селянства і своїх членів. Кожна козацька «Просвіта» складалася з агітаційної, кооперативної, спортивної, видавничої, фінансової, артистичної, бібліотечної та шкільно-лекційної секції [26. С. 123; 59. С. 3].

У грудні 1917 р. почав видаватися тижневик Генеральної козацької ради «Вільний козак». Тижневик вміщував не лише суто інформативні, а й аналітичні матеріали, в яких робилися спроби проаналізувати суспільно-політичне становище та плановані Центральною радою заходи у соціально-економічній і військовій сферах. Головою редакційного відділу спочатку був призначений С. Кінаш, а пізніше С. Крупник [29. С. 118; 84. С. 77]. У Білій Церкві основано інструкторську вільнокозацьку військову школу, де мали виховувати старшин і підстаршин для вільнокозацького війська [45. С. 380].

Зміна суспільно-політичної ситуації наприкінці жовтня 1917 р. призвела до істотних змін у політичній позиції вільнокозацького керівництва. На 3-му Всеукраїнському військовому з’їзді, що розпочав свою роботу 20 жовтня 1917 р., представники Вільного козацтва консолідувалися з позицією самостійницьких угруповань. 17-21 грудня 1917 р. відбувся Установчий з’їзд Української партії самостійників-соціалістів (УПСС), у засіданнях якого брали участь і представники Генеральної ради. Делегати з’їзду ухвалили насамперед домагатися проголошення самостійності Української народної Республіки (УНР) і проведення «націонал-соціалізації» землі. Самостійники-соціалісти проголошували Вільне козацтво «національним військом» і вимагали визнати організацію вільнокозацьких підрозділів загальнодержавною [59. С. 4].

У той же час немає жодних підстав вважати політичну орієнтацію УПСС і Генеральної козацької ради хоч якоюсь мірою ворожою чи агресивною щодо політичної позиції керівної та есерівської більшості у Центральній раді. Офіційна політична позиція генеральної старшини, що проявилася в друкованих у періодичній пресі відозвах, була спрямована на об’єднання всіх національних сил навколо Центральної ради. Внутрішні суперечності відходили на другий план перед загрозою зовнішнього поневолення. Так у грудні 1917 р. Генеральною радою була видана відозва до Вільного козацтва та українського війська. Наголошуючи на здобутках Центральної ради у процесі утворення УНР, автори відозви закликали вільних козаків та військовослужбовців одностайно стати на її захист проти більшовицької загрози.

За умов більшовицької інтервенції генеральна старшина, хоча й виступала з певною критикою нерішучості українського уряду щодо питання вжиття відповідних політичній ситуації радикальних заходів, однак прагнула до співпраці з ним. Очевидно саме це дало підставу керівникам уряду сподіватися на військову допомогу Генеральної ради. Щоправда, офіційно Генеральний секретаріат так і не визнав її повноважень, бо це зокрема нівелювало положення затвердженого ним Статуту «Вільного козацтва» України», який ставив вільнокозацькі загони у виключне підпорядкування урядовим відомствам.

Проте, ні в грудні, ні в першій половині січня 1918 р., після початку безпосереднього наступу радянських військ на Київ, Генеральна козацька рада реальної військової допомоги українському керівництву не надала. Головною причиною пасивності Генеральної ради у боротьбі з військовою агресією була її неспроможність мобілізувати під своїм керівництвом хоча б частину вільнокозацьких підрозділів України. Джерела свідчать про активні контакти вільнокозацьких загонів Київщини, Полтавщини, Катеринославщини, Чернігівщини, Херсонщини, Харківщини з генеральною старшиною. Але всі вони мали поверховий спорадичний характер і нерідко одразу ж обривалися Вільнокозацькі представники у більшості випадків лише просили допомоги в отриманні зброї, після чого поверталися до справ власного села чи повіту, не надто переймаючись глобальними планами свого керівного органу [60. С. 5].

Однією з причин того, що Генеральна козацька рада не змогла створити регулярну збройну силу, дослідники вважають недовірливе ставлення Вільного козацтва до П. Скоропадського. На думку П. Захарченка, П. Скоропадський не імпонував козакам, бо не мав стійкого національно-державницького світогляду, надто дистанціювався від УЦР, політику якої більшість оцінювала схвально, пропонував втілити в життя небажані основною масою соціально-економічні конструкції [32. С. 2].

Захоплення більшовиками влади у Петрограді та загострення стосунків між Центральною радою та Раднаркомом (РНК) РСФРР зумовили наростання антибільшовицьких настроїв Вільного козацтва. У листопаді – на початку грудня 1918 р. вільнокозацькі осередки оприлюднили постанови, в яких проголошували вірність українській владі. Дедалі більше усвідомлюючи брак військових сил, керівники Центральної ради почали уважніше ставитися до Вільного козацтва. На початку грудня 1917 р. С. Петлюра за погодженням з Радою Вільного козацтва наказав провести мобілізацію вільних козаків для створення гарнізонів у містах і на найважливіших станціях [11. С. 498-499, 505]. 17 грудня 1917 р. в Києві на Софійській площі відбувся парад Вільного козацтва, в якому взяло участь 16 куренів: 3 Подольських, по 2 – Шулявські, Лук’янівські і Святошинські, а також курені – Байковський, Деміївський, Печерський, Арсенальний, заводів Гренера і Криванека, двірців Київ-І і Київ-ІІ [9. С. 452; 83. С. 161].

18 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат України вирішив підпорядкувати Вільне козацтво Генеральному секретарству військових справ [12. С. 45]. 3 січня 1918 р. з’явився тимчасовий закон Центральної ради про утворення народного війська, який базувався на концепції загального озброєння народу [12. С. 90-91]. Наступного дня після прийняття військового закону Генеральний секретаріат поширив військові функції й на українські утворення, що були сформовані для захисту внутрішнього правопорядку [81. С. 47].

Довідавшись про мобілізацію Вільного козацтва, основу якого складали українські селяни, більшовики дуже занепокоїлися. За свідченням дослідника В. Голубка в одному з петербурзьких архівів збереглося донесення більшовицької розвідки. У ньому, зокрема, йшлося про таке: «Вільні козаки, озлоблені на більшовицькі частини за те, що вони руйнують і грабують села на Україні. Більшовики-солдати, дізнавшись про мобілізацію вільного козацтва, виявляють пасивність і нехіть до війни з українськими селянами. Серед них починається недовіра до Народних комісарів, які обманом втягнули їх у боротьбу з українцями». Аби заохотити до інтервенції більшовицьке командування розпорядилося встановити для червоноармійців платню – 30 карб. на день кожному, хто зголошується воювати проти України [22. С. 25].

Наприкінці грудня 1917 р. П. Скоропадський залишив посаду командира 1-го Українського корпусу і взявся за власне реформування Вільного козацтва. Він влаштував у Києві вербувальне бюро для набору офіцерів, які мали замінити виборних вільнокозацьких отаманів. У ньому під керівництвом штабс-капітана російської армії Секрета розпочала роботу інструкторська школа, по закінченні якої офіцерів групами надсилали до Білої Церкви, у розпорядження Генеральної ради. У цей час генеральна старшина вже абсолютно не володіла ситуацією навіть у власній резиденції. У середині січня 1918 р. штаб Генеральної ради був розгромлений одним із підрозділів фронтовиків, а її члени змушені були рятуватися втечею. Характерно, що у погромі приміщення Генеральної ради брала участь і Отаманська сотня, спеціально створена і озброєна І. Полтавцем-Остряницею для захисту вільнокозацького штабу. П. Скоропадський виїхав до Білої Церкви, а потім до Звенигородки, де намагався підняти вільних козаків на боротьбу з більшовиками, але зазнав невдачі і повернувся до Києва [8. С. 96, 112-114; 60. С. 6].

У грудні 1917 – січні 1918 р. загони Вільного козацтва вели запеклі бої з більшовицькими частинами у Харкові, Бахмачі, Конотопі, Кременчуці, Одесі, Рівному, Катеринославі у районі Полтави, Чернігова, Глухова, Сміли та ін. Провідну роль у підтриманні правопорядку та боротьбі з більшовицькою загрозою в столиці відіграв очолюваний М. Ковенком Робітничий полк Вільного козацтва. Цей підрозділ був найчисленнішим серед тих військових частин, які залишилися вірними Центральній раді. М. Ковенко як особливий комендант міста провів ряд превентивних антибільшовицьких заходів, здійснивши, зокрема, арешт кількох членів Центральної ради, які підозрювались у підривній діяльності на користь РНК РСФРР. Київське Вільне козацтво взяло активну участь у придушенні більшовицького повстання в столиці (16-22 січня 1918 р.). Однак через слабкість військової підготовки та нездатність М. Ковенка організувати належне керівництво воно не продемонструвало достатнього рівня бойових здібностей. Залишки вільнокозацького полку приєдналися до Гайдамацького коша С. Петлюри, у складі якого й залишили Київ [51. С. 14; 45. С. 406-408].

Вільне козацтво, хоч не поступалося своєю боєздатністю Червоній гвардії, не могло оборонити великих промислових центрів не лише тому, що ті являли собою осередки російського населення в Україні і не підтримували українського національно-визвольного руху, а й через свою розпорошеність по сільській місцевості. Для мобілізації Вільного козацтва потрібен був час. Незважаючи на втрату великих промислових центрів і роззброєння там українських гарнізонів, більшовики не опанували сільської місцевості. Тут влада Центральної ради зберігалася й надалі. Під контролем Вільного козацтва перебувала Полтавщина, переважна більшість районів Чернігівщини, повністю під його впливом була Черкащина. Українські селяни масово вступали до вільнокозацьких формувань. Вільне козацтво таким уособлювало собою суто український військовий рух, що виявляв тенденцію до переростання у національно-визвольну боротьбу проти російсько-більшовицької агресії [21. С. 154]. У ході війни, яку розв’язав московський більшовизм проти УНР, Вільне козацтво вперше заявило про себе як про реальну силу, здатну зброєю захистити рідний край від іноземних агресорів. Незважаючи на значні зусилля червоногвардійців, їм не підкорилася Звенигородщина. Тут панувала українська влада і в часи окупації України більшовиками. Аж до приходу німців об’єднаний штаб Вільного козацтва цілковито контролював територію, що обмежувалася Дніпром та смугою Знам’янка-Помішна-Христинівка-Канів, підтримував тісні зв’язки з козацькими осередками південних повітів Київщини та північних – Херсонщини [32. С. 2].

Військове міністерство усвідомлювало, що єдиним засобом, яким ще можна було скористатися для оборони країни у січні 1918 р., залишалося Вільне козацтво [31. С. 16]. 23 січня Рада народних міністрів ухвалила заснування Вільного реєстрового козацтва, яке перебрало правоохоронні функції започаткованого в 1917 р. Вільного козацтва. Тобто добровільна народна міліція відтепер повинна була охороняти державу, як від зовнішніх, так і від внутрішніх ворогів. У стані війни з більшовицькою Росією надання міліції, крім правоохоронних, ще й військових функцій зумовило частковий перехід повноважень по її керівництву до військового відомства. Козаки і старшини, мобілізовані органами Військового міністерства за територіальним принципом, служили за контрактом певний строк. Вони отримували платню від держави, на що асигнувалося 130 млн. карб. У справах внутрішнього життя і навчання реєстрові козаки підлягали повітовим військовим начальникам, а їхньою участю в боротьбі з заколотами і анархією керували повітові комісари. У повітах формувалися муштрові сотні, які в межах трьох-чотирьох повітів об’єднувалися в полки. Полки окремої губернії складали кіш [55. С. 63; 76. С. 49; 81. С. 48]. Вільні реєстрові козаки вважалися на військовій службі і мали керуватися вимогами «Статуту дійсної армії УНР», введеного в дію наказом військового міністра № 1 від 10 лютого 1918 р. Він скасував всі старі військові ранги і вводив єдину назву добровільно набраних військовослужбовців – «козак». Субординація між командирами і підлеглими, старшими і молодшими відтепер відзначалася лише службовою посадою. В іншому вони користувалися рівними громадянськими правами без всяких обмежень [42. С. 108].

З початком контрнаступу українських, німецьких та австро-угорських військ значно активізується діяльність Вільного козацтва Правобережної України. Координаційним центром у боротьбі вільнокозацьких загонів Київщини та північної Херсонщини став Звенигородський кіш на чолі з Ю. Тютюнником. Об’єднання зусиль кількох вільнокозацьких «районів» дозволило, зокрема, провести успішну бойову операцію проти радянських військ біля станції Бобринської [2. С. 23; 7. С. 22; 10. С. 100].

Прихід німецько-австрійських військ на територію України у березні 1918 р. ще більш ускладнив становище Вільного козацтва. На початку свого панування в Україні німецьке та австро-угорське військове командування прихильно ставилося до діяльності загонів вільних козаків. Визнаючи уряд Центральної ради як законну владу, козацтво виконувало своє завдання, охороняючи громадський порядок, запобігаючи самовільній експропріації поміщицького майна, припиняючи розгул кримінальних елементів. Такий напрям діяльності, що перегукувався з публічно декларованою метою перебування німців в Україні, цілком влаштовував окупаційний режим. З метою припинення безчинств і встановлення порядку загони вільних козаків спочатку часто взаємодіяли з підрозділами німецьких регулярних частин. Але незабаром, упевнившись, якою насправді була німецька та австро-угорська політика в Україні, козацтво охололо до своїх іноземних спільників. Коли командування військового контингенту почало втручатись у внутрішні справи УНР, ігнорувати національне законодавство, виконуючи його волю, вдалася до розформування загонів підтримки правопорядку. Вільне козацтво не лише відвернулося від недавніх партнерів, а й почало збирати сили для боротьби з ним [32. С. 2].

У березні 1918 р. вільнокозацький рух пішов на спад. Головними причинами цього було розпочате австро-німецькою та українською владою загальне роззброєння цивільного населення та зміна курсу національно-державної політики, що полягала у відмові від добровольчих формувань. 23 березня 1918 р. Рада народних міністрів ухвалила припинити організацію Вільного козацтва. 5 квітня 1918 р. Військове міністерство УНР видало наказ про загальне скасування воєнізованих козацьких загонів [17. С. 99; 51. С. 14-15].

Таким чином, зародившись у березні 1917 р. у Звенигородському повіті Київщини, вільнокозацький рух протягом весни – початку осені поширився по всій Україні. До осені 1917 р. процес формування Вільного козацтва мав у цілому стихійний і невпорядкований характер. Центральна рада та її уряд ставились до Вільного козацтва з недовірою і упередженістю і затягували процес його державного впорядкування. Перший Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва сприяв централізації та уніфікації вільнокозацького руху. Відповідно до урядового Статуту Вільне козацтво мало стати лише добровільним і безкоштовним помічником державних правоохоронних органів. Виникнення Генеральної козацької ради як позаурядового керівного органу Вільного козацтва, призвело до того, що вона не змогла стати консолідуючим центром діяльності розпорошених вільнокозацьких загонів, які в умовах соціально-економічної та військово-політичної кризи поглиблювали свою вузькорегіональну спрямованість. Значною мірою невдача організаційної діяльності генеральної старшини була зумовлена вибором лідера руху, П. Скоропадського, політичні уподобання якого були неприйнятними для вільнокозацького загалу. Розчарувавшись у своєму наказному отаманові, Вільне козацтво залишилось осторонь діяльності Генеральної ради. Характерною рисою Вільного козацтва у грудні – січні 1917 р. стала його стійка антибільшовицька позиція, що зумовила розгортання досить активної боротьби окремих вільнокозацьких відділів на окупованій радянськими військами території. Бойова діяльність Вільного козацтва гальмувала процес встановлення радянської влади в Україні і сприяла прискоренню відновлення влади УНР. Спад селянської активності навесні 1918 р. та присутність іноземного військового контингенту зумовили поступове згасання вільнокозацького руху, але не звели його нанівець, деякі вільнокозацькі осередки перейшли на нелегальне або напівлегальне становище, продовживши свою діяльність за часів Гетьманату П. Скоропадського.

РОЗДІЛ 2

СПРОБИ ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА ЗА ЧАСІВ ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО

Використання П. Скоропадським гетьманату як національної традиції в організації державного правління в Україні неминуче повинно було поставити питання про його ставлення до козацтва. П. Скоропадський вважав, що саме козаччина, яка уособлює цвіт української нації, стане головною силою у втіленні української національної ідеї у життя. Питання про відродження козацтва як окремого суспільного стану постало одразу після проголошення 29 квітня 1918 р. П. Скоропадського гетьманом України. Вже в перших законодавчих актах нового режиму – «Грамоті до всього українського народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій України» – окремо виділяється така категорія громадян, як козаки [4. С. 82-86; 5. С. 100-102]. Сам гетьман пообіцяв видати закон про козацький стан, права та привілеї козаків, спираючись при цьому на стародавні традиції, закріплені у гетьманських універсалах і грамотах [58. С. 411]. Але обраний хліборобським з’їздом гетьман не зміг відразу приступити до практичної відбудови козацтва за традиційним територіально-полковим устроєм. По-перше, він не міг цього зробити з огляду на необхідність дотримання домовленостей з німецько-австрійськими союзниками про роззброєння всіх недозволених ними воєнізованих формувань. По-друге, відокремити збройні загони, які на той час використовували козацькі клейноди, від інших добровольчих формувань, що значною мірою скомпрометували себе відвертими бандитськими нахилами, було практично неможливо [80. С. 161].

Враховуючи ці обставини гетьман намагався вгамувати стихійне утворення добровольчих формувань, загалом і звернути в нормативно-правові межі держави козацький рух. Конкретніше це питання розглядалося у «Відручному листі Гетьмана України про ліквідацію приватних і вільнокозацьких організацій і створення Козацької Ради» до військового міністра від 30 травня 1918 р. Високо оцінивши національну свідомість Вільного козацтва та його боротьбу з більшовицькою агресією, П. Скоропадський оголосив скасованими «всі приватні і вільно-козачі організації» та наказував негайно скликати козацьку раду для праці по виробу статуту для організації козацтва на Україні, так щоб ці організації з’явились дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і армії [50. С. 258; 81. С. 308]. Варто наголосити, що це розпорядження не означало відмежування гетьмана від попереднього вільнокозацького руху, а було черговою спробою його реорганізації в умовах нового політичного режиму.

У червні 1918 р. гетьман доручив військовому міністерству сформувати Генеральну козацьку раду [73. С. 126]. Вона розпочала свою діяльність у середині червня 1918 р. Отаманом її був сам гетьман, а його заступником – М. Устимович. До президії Ради, зокрема ввійшли і деякі організатори колишнього Вільного козацтва: Є. Котов-Коношенко, О. Сахно-Устимович, І. Полтавець-Остряниця. Вона мала у своєму складі кілька відділів: організаційний, мобілізаційний, культурно-просвітний, агітаційний, відділ організації козацьких братств, інспекторський, інформаційний та відділ козацької кооперації. При Раді також була сформована Отаманська кінна сотня (командир-полковник О. Сахно-Устимович). За наказом гетьмана у серпні 1918 р. був утворений Організаційний відділ по формуванню козацького війська. Його очолив спочатку генеральний хорунжий М. Фисенко, а з 15 вересня – військовий старшина В. Волковицький [50. С. 259]. Виконуючи вимоги доручного листа, статутний відділ Головного військово-юридичного управління Військового міністерства спільно із Власною канцелярією гетьманського штабу протягом червня – липня 1918 р. підготували «Статут Генеральної козацької Ради», який визначав «порядок її засідань, склад, повноваження та засоби для утримання». Головне завдання Ради – поновлення, згідно із традиціями української державності, українського козацтва на чолі з гетьманом [81. С. 308-309].

У липні 1918 р. був надрукований «Статут українських козаків», проект якого підготував генеральний писар гетьмана І. Полтавець-Остряниця. Цей документ складався з трьох частин. В першій були сформульовані національно-державні принципи козацького руху в Україні, другу складав «Статут Організації козацьких громад» і третя мала назву «Як заснувати козацьку просвіту». Статут передбачав набагато демократичніші можливості вступу до козацьких громад. Козаком міг стати «кожний українець, не лічучись з його класовим положенням, але не обмежений в правах по уголовним законам» [50. С. 261]. Натомість національне походження мало вирішальне значення: “козаком буде лічитися українець по національності, вірі і уроженню”. Козацькі товариства мали закладати «Козачі просвіти» для здійснення культурно-просвітницького розвитку своїх членів, а також завжди бути готовими стати на захист України [80. С. 164-165]. Положення статуту у переважній більшості були скопійовані з програми Української демократично-хліборобської партії, але з суттєвим застереженням: владу в Україні повинен був очолювати гетьман, а державний лад мав ґрунтуватися на підвалинах політичного і національно-історичного минулого козацької України [50. С. 261; 51. С. 11-12].

Незважаючи на швидку і ґрунтовну розробку проектів козацької реформи, її законодавче затвердження затягувалося. Головний опір чинила Рада міністрів, яка двічі відправляла законопроект на доопрацювання, намагаючись обмежити нове козацтво статусом приватної організації без будь-яких публічно-правових функцій [50. С. 259].

Одразу після приходу до влади П. Скоропадського вільнокозацькі осередки виступили з заявами, в яких засудили гетьманську владу і закликали селянство боротися з нею. Пропагандистська та організаційна діяльність прискорила перехід селянства до збройного опору. Порозуміння між отаманом Вільного козацтва і його недавніми сподвижниками ставало дедалі проблематичнішим. Центром поширення повстанського руху влітку 1918 р. стали Звенигородський і Таращанський повіти на Київщині [51. С. 15]. Повстання спалахнуло 3-4 червня 1918 р. майже одночасно в кількох селах повіту – Лисянці і Пединівці. Під натиском повсталих 7 червня урядові війська і сили німецької залоги облишили Лисянку. До повстання приєдналися селяни Ольхівців, Гусакового, Кирилівки, Стицівки, Тарасівки, Водянки [45. С. 424; 33. С. 4-5]. Паралельно з таращанськими і звенигородськими подіями аналогічні повстанські процеси розвивались на Волині, Херсонщині, Чернігівщині, Харківщині, Полтавщині, практично по всій Україні. Роль ініціатора Звенигородсько-Таращанського повстання належала вільнокозацьким загонам. Ухвалені гетьманом П. Скоропадським на рівні глави Української Держави насамперед економічні рішення вступали у глибоку суперечність з прагненнями вільних козаків. Незбалансованість політики гетьмана, коливання в бік заможніших верств населення відвернули від нього збройну силу, що мала б стати найпершою опорою у розбудові держави. За допомогою покликаних до українських сіл німецьких каральних загонів гетьманська адміністрація придушила повстання.

16 жовтня 1918 р. гетьман оприлюднив Універсал до українського народу та відповідний закон про відродження козацтва у всіх місцях його історичного існування, «покладаючись в основі його відродження на ті козацько лицарські традиції, що донесла нам історія наша з доби минулої боротьби козацької України за свою волю» [41. С. 102; 85. С 180-181]. Ця акція мала, як підкреслювалося у документі, своєю метою відновлення славетного минулого України, забезпечення державності краю, виховання підростаючого та майбутніх поколінь фізично і морально здоровими, у дусі взаємодопомоги, щирої прихильності до Батьківщини.

Універсал дублював текст відповідного закону. На чолі відновленого козацтва ставав сам гетьман. Створюючи козацькі громади, будучи військовими організаціями, разом з тим мали слугувати економічному, фізичному, духовному та культурно-просвітньому розвитку козацтва. Прийом до складу козацтва був добровільним, але не загальним. Право вступу мали насамперед нащадки колишніх українських козаків, крім тих, хто був позбавлений такого права гетьманом чи Козацькою радою. З інших прошарків українського громадянства до козацтва могли записатися тільки православні, які мали бути визнані гідними цієї честі. Козаки однієї губернії складали кіш, на чолі з кошовим отаманом, що підлягав безпосередньо гетьману. Кіш поділявся на полки, що формувалися по повітах, а полки – на сотні. При кошових, полкових і сотенних отаманах створювалися місцеві козацькі ради, діяльність яких мала координувати Велика Козацька рада. До складу останньої входила президія з 11 осіб, яких призначав гетьман, 12-ти додатково призначених президією членів, 9-ти членів обраних Радою і невизначеної кількості почесних членів. Очолював Козацьку раду та затверджував весь її склад гетьман [50. С. 260]. На місцях при сотенних, полкових і кошових отаманах діяли Козацькі ради під їх головуванням. У склад сотенних рад входили 4 члени, обрані сотнею і затверджені кошовим отаманом, та сам сотенний; полкових рад – 4 члени, обрані від сотень, та сам полковий отаман; кошових рад – 4 члена, обрані від полків, та сам кошовий отаман. Члени полкових і кошових рад затверджувались президією Великої козацької ради.

Універсал повністю відтворював текст відповідного закону і закінчувався словами: «Великий Народ Український, Ти бачиш тепер, що настав той щасливий час, коли думки Твої і мрії, які глибоко сиділи у серці кожного щирого сина України, перетворюються у дійсність. Тепер Ти будеш мати ту національну військову силу, на якій дійсно одіб’ється нове національне обличчя ... Бажаю щастя й успіху в великій важливій праці на долю і щастя України, рідному Мені і всій Україні славному козацтву і прошу благословення Великого Бога на всіх вірних синів України – щирих козаків. Хай тіні великих предків наших дадуть всім нам міць і силу правдиво і чесно виконати те велике завдання, яке зараз стоїть перед Нами і Державою Українською» [58. С. 412].

Відповідно до Універсалу, козацький стан складався з восьми кошів і 112 полків, куди було вписано 150000 родин [13. С. 53].

Видання гетьманського Універсалу було досить схвально зустрінуте заможним селянством. Про це свідчили численні резолюції зборів «селян-хліборобів», що друкувалися у періодичних виданнях. 6 листопада 1918 р. гетьман видав наказ про призначення Президії Генеральної козацької ради, до складу якої «увійшли як Генеральні Старшини з правом рішучого голосу Микола Устимович, Військовий Старшина Блаватний, Військовий Старшина Удовиченко, Генеральний хорунжий Лібов, Полковник Лукашевч, Полковник Сахно-Устимович, Сергій Маркотун». Для проведення в життя гетьманських наказів і постанов Президії при ній утворювалися канцелярія, чотири відділи і Братство. В управління канцелярією за наказом гетьмана вступив його генеральний писар, військовий старшина Полтавець-Остряниця. В управління відділами Президії належало вступити: «1) Організаційним – Військовому старшині Волковицькому, 2) Інструкторським – Військовому Старшині Бугріїву, 3) Просвітно-Агітаційним – Сотнику Лорниченку, 4) Братствам – Архимандриту Арсенію, 5) Господарським – Хорунжому Глінському і негайно приступити до виконання обов’язків» [Додаток Ж].

Кошовими отаманами були затверджені: на Київщині – полковник Ю. Глібовський, на Полтавщині – полковник Козинець, на Чернігівщині – полковник – І. Омелянович-Павленко, на Херсонщині – полковник Гоголь-Яновський, на Катеринославщині – генерал М. Омелянович-Павленко, на Волині – полковник Барковський, на Поділлі – генерал В. Сокира-Яхонтов [Додаток З]. Їм було наказано «негайно надіслати списки полкових і сотенних отаманів з поміткою поручителів на кожного для розгляду Президії Великої козацької Ради і щотижня надсилати в Гетьманську канцелярію срочні повідомлення про хід праці, про настрій і всякі різні зміни по їхньому кошу». Кошовим, полковим і сотенним отаманам належало негайно завести реєстрові книги для запису козаків і кожного тижня подавати відомості про наявність козацьких громад на місцях [80. С. 166].

Деякі кошові отамани почали підготовчу агітаційну роботу ще з літа 1918 р. Саме цим можна пояснити те, що вже через кілька тижнів після видання універсалу, в реєстрах новоутвореної Генеральної канцелярії козацького війська, за свідченням І. Полтавця-Остряниці, нараховувалось понад 100 тис. козацьких сімей. Генеральна козацька рада планувала якнайшвидше сформувати на цій основі військові частини. П. Скоропадський всіляко сприяв цьому. 7 листопада 1918 р. він звернувся до військового міністра з вимогою надавати повну підтримку утворенню козачих формувань та їх матеріальному забезпеченню. Подібні розпорядження отримали від гетьмана і керівники військово-господарських відомств [50. С. 261].

Крім територіальної військової організації козацтва гетьманський уряд розпочав утворення окремих військово-козацьких з’єднань. 20 серпня 1918 р. гетьман затвердив Положення про Чорноморський козацький кіш. Воно було розроблено у 2-му генерал-квартирмейстерстві Генерального штабу, яке очолював генеральний хорунжий А. Прохорович, схвалене начальником Генштабу полковником О. Сливінським і військовим міністром генеральним бунчужним О. Рогозою. Це спеціальне військове формування утворювалося для боротьби з ворогами Української Держави і розташовувалося в Бердичеві.

Кіш комплектувався старшинами і козаками добровольцями, але за «круговою порукою й по рекомендації старших муштрових начальників». При вступі до кошу було необхідно мати документи, які засвідчували особу і підписку про виконання вимог статуту, а також дати зобов’язання прослужити не менше двох років. Організаційна структура кошу була також військовою – штаб, три курені, які складалися з чотирьох пластунських сотень кожний, і окремі підрозділи: кулеметна сотня, учбова сотня, півсотня піших розвідників, кінна півсотня, гірська батарея, сотня зв’язку, саперна чота, команда оркестрових сурмачів і немуштрова сотня. Одночасно за подібними штатами і умовами формувався Запорізький козацький кіш у Могильові [80. С. 167-168]. Але повністю сформуватися ці з’єднання, як і більшість територіальних козацьких кошів, не встигли.

За нормами постачання всі козацькі формування дорівнювалися відповідним армійським тактичним одиницям. У листопаді 1918 р. Генеральна козацька рада прийняла постанову про забезпечення козацької військової організації необхідним спорядженням за рахунок Військового міністерства. Загалом, звичайні видатки на українське козацтво в державному бюджеті визначалися в 1 млн. карб. Але 15 листопада 1918 р. за відповідною постановою уряду, затвердженою гетьманом, було асигновано додатково ще 900000 карб. в розпорядження начальника Штабу гетьмана на видатки для утримання українського козацтва [81. С. 316].

Гетьманські плани щодо розгортання козацької організації, як опори його влади, залишилися здебільшого на папері. Утворення об’єднання січових підрозділів вимагало копіткої праці «козацьких просвіт» серед українського населення, бажання якого гуртувалися у козацькі громади не заохочувалося майже півтора століття. Більшість нових козацьких підрозділів у цей час була лише у першій стадії свого формування і тому не змогла активно проявити себе під час антигетьманського повстання підтримкою жодної з сторін.

Дальшому формуванню козацьких частин завадила зміна воєнно-політичної ситуації в Українській державі у середині листопада 1918 р. Гетьманський акт про федерацію з небільшовицькою Росією від 14 листопада 1918 р. і початок повстання Директорії поставили Генеральну козацьку раду в скрутне становище. Безсила вплинути на перебіг подій, Генеральна козацька рада на початку грудня опублікувала відозву, в якій закликала припинити кровопролиття [50. С. 261].

Піклування гетьманського уряду про козаків, як з боку матеріального постачання, так і з боку їхнього морального заохочення шляхом постійного підкреслювання почесності козацького стану виховувало в них вже підсвідомо прихильників до української незалежності. Тому молодому українському козацтву, виплеканому гетьманом на національній ідеї, було надзвичайно важко усвідомити сенс гетьманської Грамоти про федерацію. Абсолютна більшість українських козаків сприйняла Акт про федерацію з обуренням. Тому Директорії досить легко було навіяти серед козацтва думку про національну зраду гетьмана і привернути на свій бік майже всі на той час зорганізовані і патріотично натхненні козацькі формування. Безуспішною виявилася й термінова спроба гетьмана порозумітися з козаками. 16 листопада 1918 р. він видав чергову грамоту «До козацтва і громадянства Українського», в якій пояснив зміну політичного курсу намаганням зберегти свободу українського народу в умовах складного внутрішнього і міжнародного становища [81. С. 318]. Але палкі заклики гетьмана до порядку не знайшли підтримки серед козаків, дух гайдамаччини виявився сильнішим, і з захисників Гетьманату вони перетворилися на його руйнівників.

У зв’язку з цим викликає інтерес твердження М. Омеляновича-Павленка про те, що П. Скоропадський, зрозумівши, що козацтво не врятує гетьманську державу, погодився відпустити кошових до подальшої служби у повстанському війську. Таку згоду гетьман передав М. Омеляновичу-Павленку через генерального писаря [50. С. 261]. Взимку 1918-1919 рр. у складі військ Директорії козаки чинили опір черговій більшовицькій агресії. Зокрема, до складу українських військ на Лівобережжі на початку 1919 р. входили Слобідський та Чернігівський коші Вільного козацтва, що почали формуватися за часів Української Держави саме на підставі гетьманського універсалу [50. С. 260-261].

Спроба П. Скоропадського зробити заможне селянство міцною соціальною базою гетьманського режиму й основою для нової армії не вдалося. Головною причиною цього дослідники Гетьманату вважають те, що, з огляду на зміну політичної ситуації і посилення антигетьманських настроїв, гетьман запізнився з проведенням козацької реформи [41. С. 102; 68. С. 92]. Прихильники відновлення козацтва не мали чітко продуманої моделі його відродження. Серйозною перешкодою формуванню козацтва була протидія урядових кіл. Виданий 16 жовтня універсал за словами П. Скоропадського, через спротив урядовців, мав “покалічений вигляд” і був зустрінутий «без будь-якого співчуття з боку міністрів і більшості старост, так що фактично ввести це в життя було неможливо» [8. С. 51].

Таким чином, до впровадження козацького стану спонукала живучість козацьких традицій в українському суспільстві. Поновленням козацтва гетьман сподівався створити в Україні, з одного боку, заможну, вірну йому, середньоземельну, з сильними історичними традиціями верству, а з іншого – мати надійне, не зіпсоване більшовицькою агітацією військо. Основні статті статутів Генеральної козацької ради, Українських козаків та Організації козацьких громад створили ґрунт для законодавчого оформлення українського козацтва. Наміри гетьмана П. Скоропадського та його сподвижників відродити козацтво на основі національно-історичних традицій та досвіду вільнокозацького руху не були реалізовані з причин непослідовності та відсутності чітко визначених напрямків діяльності. У ході розгортання селянсько-повстанського опору австро-німецькій адміністрації та владі гетьмана П. Скоропадського Вільне козацтво вийшло на провідні ролі. Проте в умовах авторитарного правління Гетьманату воно втратило своєрідність своєї ідейно-організаційної будови, обмежившись переважно завданнями збройної боротьби. Тиск окупаційної та гетьманської влади ліквідував останні осередки Вільного козацтва. Отже була змарнована могутня сила, величезний військовий потенціал, закладений у цьому широкому, дійсно народному русі, що за сприятливих обставин уповні міг би стати гарантом розбудови незалежної України – її регулярною національною армією.

ВИСНОВКИ

         Руйнування у 1917 р. державно-правових інститутів російського самодержавства вивільнило самоврядні сили українців. При цьому формування нових принципів суспільного співіснування залежало не лише від впливовості тогочасних ідейно-політичних течій, але й базувалося на глибокому історичному досвіді. У цьому сенсі звернення насамперед до традицій козацьких часів має цілком об’єктивний характер. Спогади про це набули в свідомості українців романтичного, ідеалізованого вигляду й з початком Української революції виринули на поверхню суспільного життя, позначившись на розгортанні вільнокозацького руху. Створюючи вільнокозацькі товариства, селянство прагнуло насамперед захистити своє господарство від наростаючої хвилі анархії та хаосу. З поглибленням суспільно-політичної кризи Вільне козацтво все більше втягувалося в національну та соціальну боротьбу, виступаючи за ліквідацію національного гноблення та переділ поміщицької землі.

Протягом березня-жовтня 1917 року Вільне козацтво не мало власного координаційного центру. У зв’язку з цим його формування носило загалом стихійний і невпорядкований характер. Це специфічне поєднання рис громадського об’єднання, доступного для широкого кола демократичних верств українського народу, з елементами воєнізованої організації, що претендувала на роль силового регулятора суспільних відносин. В умовах зростання процесів соціального та національного протистояння силовий фактор вільнокозацького руху виходив на перший план.

Провідники Української революції вбачали у Вільному козацтві загрозу ідеям соціал-демократії і, незважаючи на постійно проголошувану ним повну відданість Центральній раді, ставились до вільнокозацького руху з недовірою і упередженістю. В цьому повною мірою проявилась їх недалекоглядність. Відмовляючись тривалий час від надання державної підтримки Вільному козацтву, Центральна рада та її уряд тим самим сприяли посиленню внутрішніх суперечностей у розвитку руху. Вільнокозацькі формування все більше почали підтримувати антипоміщицьку боротьбу українського селянства, посилюючи гостроту соціального протистояння на селі. Паралельно зростала вузькорегіональна спрямованість руху та місництво вільнокозацьких отаманів.

У такій ситуації група авторитетних вільнокозацьких керівників скликала Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, на якому була затверджена уніфікована ідейно-організаційна структура зі своєрідним автономним статусом у державному ладі України. Проголошена у постановах з’їзду підпорядкованість Генеральної Козацької ради безпосередньо Центральній раді визначала позаурядове становище Вільного козацтва, а отже, зважаючи на його воєнізований характер, була дестабілізуючим фактором. Поява позаурядової загальноукраїнської воєнізованої структури прискорила ухвалення Генеральним секретаріатом статуту Вільного козацтва, що ставив його під повний державний контроль. Виникнення подвійного, неузгодженого між собою керівництва вільнокозацьким рухом, замість того, щоб стабілізувати вільнокозацьке становище, зберегло невизначеність у його правовому статусі, поглибивши тим самим внутрішні суперечності розвитку руху. Останній реальний крок українського уряду – створення на основі державного фінансування реєстрового Вільного козацтва – був надто запізнілим і, зважаючи на розпочатий у цей час наступ більшовиків на Київ, не мав шансу на втілення. Тим більш безнадійною була спроба Генеральної козацької ради підпорядкувати собі регіональні вільнокозацькі осередки. Вона не змогла надати реальної військової допомоги українському керівництву під час більшовицької агресії. Не визнана офіційно українськими провідниками, вона швидко втратила авторитет серед козацтва і зазнала краху.

Більшість боєздатних вільнокозацьких загонів взяла участь у боротьбі з більшовицькою експансією самостійно без керівництва ними з боку уряду. Окупація України австро-угорськими та німецькими військами визначила реалії нової суспільно-політичної ситуації, в умовах якої вільнокозацький рух не мав права на легальне існування. Під тиском окупаційного командування і внаслідок власної розчарованості у добровольчих формуваннях, українське керівництво санкціонувало розформування вільнокозацьких підрозділів. Ліквідація більшості загонів Вільного козацтва, в умовах весняного спаду активності та присутності іноземних військ, пройшла без будь-яких ознак опору з їхнього боку.

Згасання вільнокозацького руху було частково призупинено внаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 р. Уцілілі вільнокозацькі осередки Київщини, Катеринославщини та Поділля, перейшовши на нелегальне становище, виступили ініціаторами збройного опору гетьманському режимові. Високий ступінь активності селянсько-повстанського руху в означених регіонах влітку 1918 р., його динамічність та бойова стійкість значною мірою зумовлювалися ефективною агітаційно-пропагандистською та військово-організаційною діяльністю Вільного козацтва. Саме незбалансовані нормативні акти відвернули від гетьмана сповнену національною військовою і політичною традицією силу, що мала усі підстави стати його надійною опорою у розбудові Української Держави. В умовах авторитарного правління вільнокозацький рух втратив свою громадсько-військову своєрідність, а незабаром під цілеспрямованим репресивним тиском гетьманської та окупаційної влади його останні осередки були ліквідовані.

Знищивши опозиційне Вільне козацтво, гетьманський режим водночас зазнав невдачі у впровадженні власних проектів практичного використання козацьких традицій та вільнокозацького досвіду з метою досягнення соціального компромісу. Прихильники відновлення козацтва не мали чіткої програми відродження: козацтво бачилося ними і як нова загальнохліборобська політична організація (І. Полтавець-Остряниця), і як чисельно обмежена привілейована верства, безумовно віддана особисто гетьману (П. Скоропадський). Відсутність чіткої моделі козацького відродження та її запізніле безпосереднє втілення в умовах посилення антигетьманських настроїв, апріорно визначали «паперовий» характер реформаційних планів Гетьманату.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Джерела:

1.       Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918) // Укр. іст. журн. 1993. №. 1. С. 131-139.

2.       Задоянний В. Генерал Юрко Тютюнник // Українське козацтво. 1976. № 4. С. 23-24.

3.       Задоянний В. Українське Вільне Козацтво у боротьбі з московською навалою // Українське козацтво. 1977. Ч. 1-2. С. 19-23.

4.       Конституційні акти України. 1917-1920: Невідомі конституції України. К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. 272 с.

5.       Костів К. Конституційні акти відновленої Української держави 1917-1919 років і їхня політично-державна якість. Торонто, 1964. 186 с.

6.       Кущинський А. Українське Вільне Козацтво в 1917-18 роках // Українське козацтво. 1971. Ч. 1. С. 22-24.

7.       Лисюк К. Цікаве з історії Українського Вільного Козацтва 1917 р. // Українське козацтво. 1969. Ч. 3-4. С. 18-20.

8.       Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / Гол. ред. Ярослав Пеленський. К. Філадельфія, 1995. 492 с.

9.       1917 год на Киевщине. Хроника событий. Сост. А. Иргизов и др.; Под ред. В. Манилова. К.: ГИЗ Украины, 1928. 583 с.

10.  Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. 1991. № 8. С. 92-107.

11.  Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У двох томах. К.: Наук. думка, 1996. Том 1: 4 березня – 9 грудня 1917 р. 588 с.

12.  Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У двох томах. К.: Наук. думка, 1997. Том 2: 10 грудня 1917 р. – 20 квітня 1918 р. 422 с.

Література:

13.  Білодід О., Панченко В. Павло Скоропадський і Україна. К.: Вид-во: «Бібліотека українця», 1997. 86 с.

14.  Верстюк В.Ф. Українська революція: Доба Центральної Ради // Укр. іст. журн. 1995. № 5. С. 77-88.

15.  Винниченко В. Відродження нації: У 3-х Ч. К. – Відень, 1920. Ч. 2. 328 с.

16.  Гавриленко О. А., Логвиненко І. А. Органи охорони громадського порядку в Україні у період гетьманату // Проблеми державотворення України: історія і сучасність. Збірник наукових статей. Ч. 1. Харків, 1997. С. 53-60.

17.  Гаврилюк Г. І. Добровольчі формування у військовій політиці УНР (січень-квітень 1918 р.) // Збірник наукових праць. Серія: історія та географія (Харківський державний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди). Харків: Основа, 1998. С. 93-103.

18.  Гаврилюк Г. І. Кадрова політика військового міністерства Української держави і проблеми комплектування армії в травні – листопаді 1918 р. // Вісник Харківського університету. 1998. № 401. С. 101-108.

19.  Гаврилюк Г. І. Українська військова політика в 1917-1918 рр.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. Харків, 1998. 16 с.

20.  Гломозда К. Відзнаки Українського війська доби Визвольних змагань // Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. Історія українського війська (1917-1995) / Упоряд. Я. ДашкевиЧ. Львів: Світ, 1996. С. 810-836.

21.  Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державність. Львів: Кальварія, 1997. 288 с.

22.  Голубко В. Змарнована сила. Козацтво – то не тільки Запорізька Січ // Наука і суспільство. 1992. № 10-12. С. 24-26.

23.  Горєлов В. Військова діяльність П. Скоропадського // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. 1873-1945. К., 1993. С. 33-48.

24.  Горєлов В. І. Військово-політична діяльність П. Скоропадського та його роль у створенні збройних сил Української Держави / серпень 1886 р. – грудень 1918 р.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. К., 1999. 20 с.

25.  Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. К.: Либідь, 1993. 288 с.

26.  Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. В 2-х т.: Документально-наукове видання / Упоряд.: К. Ю. Галушко. К.: Темпора, 2002.  Т. 1: Доба Центральної Ради. 320 с.

27.  Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. В 2-х т.: Документально-наукове видання / Упоряд.: К. Ю. Галушко. К.: Темпора, 2002. Т. 2: Українська Гетьманська Держава 1918 року. 352 с.

28.  Доценко О. Історія Звенигородського Коша Вільного Козацтва // Українське козацтво. 1977. Ч. 5-6. С. 16-18.

29.  Енциклопедія українознавства / Репринтне відтворення видання 1955-1984 рр. К.: Глобус, 1993. Т. 1. 399 с.

30.  Задунайський В. В. Військові традиції українських козаків у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та їх відродження в новітню добу: Автореф. дис. ... доктора іст. наук. Донецьк, 2007. 32 с.

31.  Задунайський В. В. Збройні сили УНР (1917-1920 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. Донецьк, 1995. 22 с.

32.  Захарченко П. Вільне козацтво у 1917-1918 рр. // Історія України. 1998. № 21. С. 1-2.

33.  Захарченко П. Звенигородсько-Таращанське повстання на Київщині у 1918 році: погляд із сьогодення // Історія України 1998. № 7. С. 4-5.

34.  Захарченко П. Звенигородсько-Таращанське повстання на Київщині у 1918 році: погляд із сьогодення // Історія України. 1998. № 8. С. 4-5.

35.  Захарчук А. С. Державотворення та правотворення доби Української Центральної Ради. Харків: Право, 2008. 298 с.

36.  Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. К.: Правда Ярославичів, 1998. 616 с.

37.  Ковальчук М. Центральна Рада і розгортання українського національного руху // Пам’ять століть. 2007. № 6. С. 55-69.

38.  Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань: Біограми генералів та адміралів українських військових формацій першої половини ХХ століття. К., 1995. 282 с.

39.  Кондуфор Ю. Ю. Великий Жовтень на Україні. К.: Рад. школа, 1977. 135 с.

40.  Копиленко О. Л. «Сто днів» Центральної Ради. К.: Україна, 1992. 204 с.

41.  Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України: 1917-1920: Навч. посібник (Центральна Рада. Гетьманство. Директорія). К.: Либідь, 1997. 208 с.

42.  Кравчук М. В. Збройні сили Української Народної Республіки // Право України. 1998. № 7. С. 106-110.

43.  Кравчук М. В. Організаційно-правові аспекти розвитку Вільного козацтва та його роль у державотворчому процесі України // Нова політика. 1999. № 1. С. 10-15.

44.  Кравчук М. В. Правові основи будівництва Національних Збройних сил України в 1914-1993 рр. (Організаційна структура, штати): Історико-правове дослідження. Івано-Франківськ: Вид-во «Пласт», 1997. 292 с.

45.  Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Упорядник Б.З. ЯкимовиЧ. 4-те вид., змін. і доп. Львів: Світ, 1992. 712 с.

46.  Кульчицький С. В. Українська держава часів гетьманщини // Укр. іст. журн. 1992. № 7-8. С. 60-79.

47.  Литвин В. М. Українська революція 1917-1921 років і сучасність: незасвоєні уроки // Вісник Національної академії наук України. 2017. № 9. С. 60-73.

48.  Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. 640 с.

49.  Лободаєв В. Революційна стихія. Вільнокозачий рух в Україні 1917 – 1918 рр. К.: Темпора, 2010. 572 с.

50.  Лободаєв В. М. Спроба відродження козацтва за часів правління гетьмана П. Скоропадського // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія» / Гол. ред. Ю.І. Терещенко. К.: КДЛУ, 2000. Вип. 4. С. 258-263.

51.  Лободаєв В. М. Українське Вільне козацтво (1917-1918 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. К., 2001. 20 с.

52.  Логвиненко І. А., Гавриленко О. А. Органи охорони громадського порядку в Україні доби Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р) // Вісник Університету внутрішніх справ. 1998. № 3-4. С. 126-137.

53.  Мазепа І. Україна в огні й бурі революції К.: Темпора, 2003. 608 с.

54.  Мельничук К. Вільне козацтво України в часи Центральної Ради // Січовик. 2017. 28 березня.

55.  Мироненко О. Вільне козацтво в УНР // Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / За ред. О. М. Мироненка. К.: Либідь, 1997. С. 59-63.

56.  Мироненко О. Розбудова національного війська режимом П. Скоропадського // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Інститут держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол. Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. К.: Довіра, Генеза, 1996. С. 363-369.

57.  Мироненко О. Світоч української державності: політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. К.: Либідь, 1995. 319 с.

58.  Мироненко О. Спроби відродження козацтва в Українській державі // Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / За ред. О.М. Мироненка. К.: Либідь, 1997. С. 410-412.

59.  Мусієнко В., Лободаєв В. Генеральна Рада Вільного козацтва: становлення, політична позиція, діяльність (жовтень 1917 р. – квітень 1918 р.) // Історія України. 2000. № 37. С. 1-4.

60.  Мусієнко В., Лободаєв В. Генеральна Рада Вільного козацтва: становлення, політична позиція, діяльність (жовтень 1917 р. – квітень 1918 р.) // Історія України. 2000. № 38. С. 5-6.

61.  Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. К.: Укр. письменник, 1994. 413 с.

62.  Нарис історії української революції 1917-1921 рр.: у 2-х кн. / Ред. кол. В. А. Смолій (голова) та ін. К.: Наукова думка, 2011. Кн. 1. 390 с.

63.  Папакін Г. Українська гетьманська держава 1918 р. та Павло Скоропадський // Історія України. 1997. № 20. С. 4-6.

64.  Пиріг Р. Я. Українська гетьманська держава 1918 року. К.: Інститут історії України НАН України, 2011. 335 с.

65.  Пиріг Р. Я., Проданюк Ф. М. Павло Скоропадський: штрихи до політичного портрета // Укр. іст. журн. 1992. № 9. С. 91-105.

66.  Пінак Є., Чмир М. Військо української революції 1917-1921 років. Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2017. 419 с.

67.  Політична історія України ХХ століття: В 6-ти т. К.: Генеза, 2003. Т. 2.: Революція в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917 – 1920) / В. Ф. Солдатенко, В. Ф. Верстюк. 488 с.

68.  Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 Т. К.: Либідь, 1992. Т. 2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. 609 с.

69.  Реєнт О. П. Павло Скоропадський. К.: Альтернативи, 2003. 303 с.

70.  Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917-1921 років. К.: Арій, 2016. 279 с.

71.  Рибалка І. К. Встановлення радянської влади на Україні. К., 1957. 56 с.

72.  Рубач М. А. Селянські повстання на Україні проти Тимчасового уряду і Української Центральної Ради // З історії боротьби за встановлення радянської влади на Україні. Збірник наукових статей. К.: Політвидав України, 1957. С. 77-91.

73.  Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. / Україна крізь віки – К.: Видавничий дім «Альтернатива», 1999. Т. 10. 320 с.

74.  Руккас А. Військо й незалежність: український визвольний рух у 1917-1920 рр. // Український тиждень. 2013. № 8. С. 44-47.

75.  Савченко В. А. Павло Скоропадський – останній гетьман України. Х.: Фоліо, 2008. 380 с.

76.  Солдатенко В. Ф. Збройні сили в Україні (грудень 1917 р. – квітень 1918 р.) // Укр. іст. журн. 1992. № 12. С. 42-58.

77.  Солдатенко В. Ф. Революційна доба в Україні (1917-1920 роки): логіка пізнання, історичні епізоди, ключові постаті. К: Пріоритети, 2012. 520 с.

78.  Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. К.: Либідь, 1999 р. 976 с.

79.  Солдатенко В. Ф. Центральна Рада та українізація армії // Укр. іст. журн. 1992. № 6. С. 26-39.

80.  Тимощук О.В. Військово-козацька організація Української держави 1918 р. // Вісник Запорізького юридичного інституту. 1999. № 3. С. 160-169.

81.  Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. 462 с.

82.  Тинченко Я. Українські збройні сили березень 1917 – листопад 1918 рр. (організація, чисельність, бойові дії). К.: Темпора, 2009. 480 с.

83.  Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). К. – Львів, 1996. 371 с.

84.  Турченко Г. Ф. Вільне козацтво // Українське козацтво: Мала енциклопедія. К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. С. 76-77.

85.  Удовиченко О. І. Україна у війні та державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних сил 1917-1921. К.: Україна, 1995. 206 с.

86.  Христюк П. Замітки і матеріали з історії Української революції. 1917-1920 рр.: у 4-х т. Відень: б.в. 1921. Т. 1. 151 с.; Т. 2. 204 с.

87.  Шанковський Л. Українська армія у боротьбі за державність. Мюнхен: Видавництво «Дніпрова хвиля», 1958. 317 с.

88.  Якимович Б. Збройні сили України: нарис історії Львів, 1996. 357 c.

ДОДАТКИ

Додаток Б

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА
ЗГІДНО ЗІ СТАТУТОМ «ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА» УКРАЇНИ
ВІД 13 ЛИСТОПАДА 1918 Р. [Складено за: 11. С. 436-438]

		Губернські громади
Загальні збори (по одному представникові від кожної волості)				Ревізійна комісія (3 члени)
		Ради громади (голова, його товариш, писар, його товариш, скарбник, кошовий отаман і член народної управи)
		Повітові громади
Загальні збори (один представник від 100 членів місцевих громад)				Ревізійна комісія (3 члени)
		Ради громади (голова, його товариш, писар, його товариш, скарбник, полковник і член народної управи)
		Волосні громади
Загальні збори (один представник від 50 членів місцевих громад)				Ревізійна комісія (3 члени)
		Ради громади (голова, його товариш, писар, його товариш, скарбник, хорунжий і член народної управи)
		Сільська або міська громади
Загальні збори (вищий орган)				Ревізійна комісія (3 члени)
		Ради громади (голова, його заступник, писар, його заступник, скарбник)

Додаток В

ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА

ЗГІДНО ЗІ СТАТУТОМ “ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА” УКРАЇНИ

ВІД 13 ЛИСТОПАДА 1918 Р. [Складено за: 11. С. 438-439]

		Кіш (губернія)
Збори коша				Кошова старшина (кошовий отамана, два заступника, кошовий писар)
		Полк (повіт)
Полкові збори				Полкова старшина (полковник, його заступник, писар)
		Курінь (волость)
Курінні збори				Курінна старшина (курінний, його заступник, писар)
		Муштрова сотня (сільська або міська громада)
Сотенні збори				Сотенна старшина (сотник, підсотник, писар)
		Чоти (чотник)
		Рой (ройовий)
		Зона (зонний)

Додаток Д

ПЕРШИЙ СКЛАД ГЕНЕРАЛЬНОЇ РАДИ ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА,
ОБРАНИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИМ КОЗАЦЬКИМ З’ЇЗДОМ
3-6 ЖОВТНЯ 1917 Р. [Складено за: 59. С. 2]

Почесний отаман                              –       М. Грушевський

Наказний отаман                              –       П. Скоропадський

Перший генеральний осавул           –       І. Полтавець-Остряниця

Другий генеральний осавул            –       С. Гризло

Генеральний писар                          –       В. Кочубей

Генеральний скарбник                     –       М. Шевченко

Генеральні хорунжі                         –       Н. Смоктій, Дремлюга,

К. Шомовський, А. Шендрик

Генеральні інструктори                            –       Знахаренко, О. Кіщанський

Додаток Ж

СТРУКТУРА ГЕНЕРАЛЬНОЇ КОЗАЦЬКОЇ РАДИ

ВІДПОВІДНО ДО НАКАЗУ ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАДСЬКОГО

ВІД 6 ЛИСТОПАДА 1918 Р. [Складено за: 81. С. 314]

			ПРЕЗИДІЯ
(Генеральні старшини: М. Устимович, І. Полтавець-Остряниця, Блаватний, О. Удовиченко, генеральний хорунжий Лібов, полковники Лукашевич, Сахно-Устимович, С. Маркотун)
Канцелярія (І. Полтавець-Остряниця)			4 відділи			Братство (архимандрит Арсеній)
			1) Організаційний (військовий старшина Волковицький)
			2) Інструкторський (військовий старшина Бугріїв)
			3) Агітаційно-правовий (сотник Лорниченко)
			4) Господарський (хорунжий Глінський)

Додаток З

КОШОВІ ОТАМАНИ, ЗАТВЕРДЖЕНІ НАКАЗОМ ГЕТЬМАНА

П.СКОРОПАДСЬКОГО ВІД 6 ЛИСТОПАДА 1918 Р. [Складено за: 50. С. 261]

1)        Київщина                     –       полковник Ю. Глібовський

2)        Полтавщина                –       полковник Козинець

3)        Чернігівщина               –       полковник Нагорський

4)        Харківщина                 –       полковник І. Омелянович-Павленко

5)        Херсонщина                –       полковник М. Гоголь-Яновський

6)        Катеринославщина      –       генерал М. Омелянович-Павленко

7)        Волинь                         –       полковник Борковський

8)        Поділля                        –       генерал В. Сокира-Яхонтов